Частина перша: Віра й Ада
1.1 Сари, Україна, 1991
Рисочка на папері
Моя прабабця Віра була вчителькою початкових класів. Все життя вона пропрацювала у тій самій школі у селі на Полтавщині, навчала дітей читати і писати.
На початку навчального року на першому уроці вона роздавала всім дітям аркуші паперу і просила зробити те, що вони вміють: хто вміє писати — написати якісь слова чи літери, або щось намалювати. Один хлопчик нічого не вмів і провів на папері просту вертикальну рисочку, а коли віддавав їй той папірець, розплакався. Потім він, звісно, навчився усього, і жодного впливу на його життя та рисочка не мала. Прабабця розповідала цю історію, коли вчила читати вже мене, щоб підбадьорити, якщо у мене щось не виходило.
Вона була дочкою ворога народу — її батька Ераста, сільського бухгалтера, розстріляли у 1938-му за «терористичну діяльність». Він був уже старим чоловіком і нічого, крім роботи, господарства і хворої жінки, звісно, не мав.
Чоловіка у моєї прабабці Віри не було, але це їй у житті не заважало.
А от те, що вона була дочкою ворога народу — заважало дуже.
Інші мої родичі з села, щасливчики, яких не розстріляли, в радянський час працювали у колгоспі за трудодні. За кожен такий трудодень вони отримували рисочку у спеціальному журналі. Це і була їхня оплата замість справжніх грошей, хоча в уряді, який придумав цю систему, були особи письменні, які вміли писати не тільки рисочки.
1.2 Сари, Україна, 1992
П’явки в куточках очей
Одного літа в нас у селі були гусята, багато гарних кругленьких білих гусят. Гусята трохи підросли і почали щодня ходити до невеличкого штучного ставка за селом, поплавати і поробити інші важливі типово гусячі речі, які не зробиш, коли весь день сидиш замкнений на нудному подвір’ї.
Моїм завданням було щоранку супроводжувати гусят до ставка, а ввечері вмовити їх повернутися зі мною додому. Іноді вони йшли охоче, а іноді лише щось ліниво ґелґотали з іншого берега, де вже повкладалися на ніч, ігноруючи мій розпачливий лемент і намагання переконати їх, що вночі їх усіх, дурних, поїдять лисиці. Тоді приходила бабуся Ада, казала їм іти додому, і вони негайно йшли. Її вони слухалися завжди.
У тому ставку жили п’явки, дуже багато голодних п’явок, які тільки і чигали, щоб вчепитися в якесь гарненьке дурне гусеня. Найчастіше вони присмоктувалися до лап, а найнахабніші могли вп’ястися у куточки очей. Щоб позбутися п’явки, треба було посипати її сіллю, це я знала, але що зробити, якщо вона в оці?
Бабуся знала. Я вважала, що вона каже їм своїм суворим голосом «відчепіться», і вони одразу відпадають. Її завжди й одразу всі слухалися.
1.3 Маргілан, Узбекістан, 1941
Довга дорога
Коли Третій Райх напав на Радянський Союз, і німці підходили вже зовсім близько, єдиним скарбом, який мала моя прабабця, була її дев’ятирічна дочка Ада. Як може захистити себе жінка на війні? А жінка з дитиною? А дочка ворога народу з дитиною? Віра спакувала валізу, взяла Аду і вирішила їхати в евакуацію. Довгі дороги і нескінченні дні (чи тижні) подорожей потягами приводять їх до Узбекистану, в місто, яке називається Маргілан.
П’ятдесят років по тому, коли вони обидві розповідають мені цю історію, Віра пояснює вибір цього місця так: ми нічого і нікого ніде не знали, не розуміли, куди нам їхати і що робити. Почули назву цього міста — і вона дуже нам сподобалася. Місце з такою красивою назвою поганим бути не може, вирішила Віра.
Сімдесят років по тому, коли їх обох вже давно немає, нікого перепитати, щоразу при намаганні пригадати назву міста, яке у війну прихистило двох жінок, котрих я дитиною обожнювала, згадую так: назва міста, починається на М, дуже красива.
І щоразу вдається.
Ще років за десять здогадуюся роздрукувати собі шматок мапи й обвести на ній Маргілан товстим зеленим фломастером.
1.4 Маргілан, Узбекістан, 1942
Бавовна у волоссі
— В Узбекистані жінки носили дуже-дуже довге волосся, завжди заплетене у коси, багато-багато дрібних косичок, — розповідає Віра, вичісуючи моє тоненьке волосся густим гребінцем. Ми в селі, я знову принесла додому воші.
— Коли жінки в Узбекистані мили голову, — оповідає Ада, поки намилює мені голову нестерпно смердючим шампунем (для вошей він смердючий смертельно), — то заплітали у кожну свою косу квітку бавовни. Коли вони ходили вулицями, білі квітки у чорних косах красиво гойдалися з кожним їхнім кроком.
В Маргілані моя прабабця працює вихователькою у сиротинці (так їй і її дочці є де спати), а коли настає сезон — збирає бавовну на плантаціях. Обидві голодують. Вижити їм допомагають місцеві жінки. Цього жодна з них мені тоді не розповідає.
Коли ніхто не дивиться, я роблю собі тоненьку косичку і намагаюся встромити туди кульбабку. Кульбабка не тримається. Після довгих спроб і страждань нарешті здаюся і вплітаю у тоненькі як мишачі хвости кіски кілька дрібних ромашок.
1.5 Маргілан, Узбекістан, 1942
Малярійні дині
— З динями в евакуації треба було бути дуже-дуже обережними, — казала мені Віра, й Ада одразу підхоплювала:
— Якщо з’їсти неправильну диню, від неї починалася малярія. Від малярії треба було пити гірку-прегірку хіну. Я ніколи не хотіла ковтати ці гіркі таблетки. Але зараз я тобі покажу секрет, це мене там навчили: зчищаєш з цибулини оцю тонку прозору шкірку, отак, і загортаєш у неї таблетку… тепер ніякого смаку не буде, все! Спробуй.
Я хворію, вередую, жодних цибулевих таблеток ковтати не хочу, так само як до цього не хотіла їсти диню. Історії з евакуації розгортаються перед моїми оповитими лихоманкою очима як власний кишеньковий театр: химерні казки воєнного часу, де так важко відділити правду від вигадки, а те, що сталося, від того, що якраз пасувало до мого примхливого настрою.
З Маргілану бабусі привезли три світлини: Ада сидить на шпагаті, у профіль, ручки старанно складені колом; Ада й інші діти у складній гімнастичній фігурі; Віра серед вихованців сиротинця. Хто були всі ті інші діти? Дитиною я часто вдивляюся в їхні обличчя, але нічого не питаю. (Ті світлини, як і багато інших, як і багато чого ще, зникли в іншій окупації, яка, на відміну від скороминущої німецької, триває у моєму нещасному місті, Донецьку, і досі.)
1.6 Сари, Україна, 1944
Довга сукня
Щойно в газетах з’явилися новини про звільнення нашого села, Віра почала збиратися в дорогу додому. Поверталися вони довго, бо грошей на квитки не мали, та і дорога була страшенно далекою.
В Сарах їх чекали руїни попереднього життя і непевне майбутнє. Віра знову влаштувалася вчителювати у ту саму школу. В них була швейна машинка, й Ада навчилася шити одяг. Шила вона — а радше перешивала зі старого — переважно для своїх друзів-однолітків і дітей з навколишніх дворів.
Головна засада моделювання одягу, розповідав мій (тоді ще майбутній) дід, тоді була напрочуд проста: дівочі сукенки треба було шити якомога довші, аби сукенка могла служити, навіть якщо дівча дуже швидко росте. Звісно, хлопчачі штанці також шили на виріст.
Варя, сестра мого (тоді ще майбутнього) діда, довжиною не переймалася, і знай хизувалася новою сукенкою перед друзями.
1.7 Сари, Україна, 1995
Пляшка з тарганами
Наврочити у селі можна було на безліч способів. Багато речей віщувало негайну погибель, злидні або довічне нещастя. Від уміння переміщатися між ледь помітними ознаками смертельної небезпеки залежало, як мені в дитинстві здавалося, життя і здоров’я всіх моїх близьких.
Мої бабусі користувалися в селі неабиякою повагою (Віра: вчителька, все життя пропрацювала тут у школі; Ада: дочка вчительки, вирвалася з села, директорка школи у місті), але і викликали неабиякі заздрощі. Заздрощі ніколи не виражалися відверто, а вряди-годи проявлялися у вигляді гребінця біля хати, голки у воротях, якихось позначок крейдою, підкинутого носовичка або пучка відрізаного волосся. Раз, кажуть, на городі нам закопали якусь дивну вузьку і високу стару пляшку, а коли її відкопали, то виявилося, що в ній роїлися живі таргани.
Та я знала, що все це зовсім не страшно, бо варто просто сказати: твої вроки та тобі в боки, твої речі та тобі в плечі, твоє діло та тобі в тіло — і всі навроки підуть на того, хто їх зробив.
Ада померла рано, я не встигла їй подякувати за безліч речей. Вроки тут були ні до чого — просто так іноді буває, і тривалими виявляються зовсім не ті речі, які ти волів би такими бачити.
1.8 Донецьк, Україна, 1998
Українська радянська енциклопедія
В Донецьку у книжковій шафі стояли 12 томів української радянської енциклопедії, довгий ряд темно-зелених корінців. Назви на томах нагадували маршрут руху сільських автобусів: БОРОНУВАННЯ — ГЕРГЕЛІ, КАНТАТА — КУЛИКИ, ПОПЛУЖНЕ — САЛУЇН.
Статті я не читала — спочатку тому що не вміла, а пізніше тому що мене надто бентежило те, що я там бачила.
Наприклад:
СМЕРТЬ
СМЕРТЬ НІМЕЦЬКИМ ОКУПАНТАМ
СМЕРТЬ І БЕЗСМЕРТЯ
СМЕТАНА
Малюнки по боках видовжених стовпчиків з дрібно набраним текстом були не набагато кращі: обік псевдоскорпіона намальована псевдосфера, яка сфери геть не нагадувала, а от псевдоскорпіон на скорпіона був схожий. Сусідування таких нічим не пов’язаних між собою речей, які до того ж іще щось удавали, мене страшенно обурювало.
Проте там були величезні кольорові ілюстрації, які я обожнювала і могла розглядати годинами: людина в розрізі, кістки обведені сіруватим контуром шкіри, поруч із розрізаним птахом, над їхніми головами світить кістьми якийсь динозавр; два трактори, теж у розрізі — загальна будова гусеничного і колісного трактора; яйця птахів — чорне тло малюнка заповнене різнобарвними яйцями, схожими на планети; писанки, розмальовані несамовитими орнаментами з квітами, рибами і птахами; шість мишей різного кольору зібралися колом, ніби про щось говорять; хмари; вегетативна нервова система, схожа на в’язанку повітряних кульок.
Цю енциклопедію дід і бабуся Ада поступово зібрали, вимінявши на макулатуру.
Коли розвалився Союз, а згодом не стало і бабусі, дід, який щиро ненавидів усе радянське, здав усі 12 томів назад на макулатуру.
Про те, що цю енциклопедію редагував Микола Бажан, який, як умів, намагався пропхати туди поміж пропагандою хоч якісь часточки інформації про українську культуру, я дізналася вже дорослою.
1.9 Донецьк, Україна, 2001
Довге волосся
На старість волосся моєї прабабці, яке ніколи не було надто гарне, зробилося зовсім тонким і прозорим, як та павутинка, а сама вона геть зігнулася і стала малесенькою, просто крихітною. Навідріз відмовлялася стригтися.
— От помру я, — казала Віра, — прилетять янголи мене з пекла витягати, захочуть за косу вхопити, а коси ніякої і нема. Як тоді? Так і залишуся сидіти у пеклі.
Найбільше в цій історії мене завжди дивувало інше: щó моя прабабця, яке все своє життя присвятила чужим дітям і яку до самої її смерті відвідували — вже теж старі! — її колишні учні, а серед них і той, з однією рисочкою, могла б робити у пеклі?
Я так ніколи і не змогла зрозуміти, чи була вона віруючою, чи ні, чи справді вірила у Бога і в пекло, і чи серйозно говорила тоді про тих янголів, чи так тільки собі зі мною жартувала. Знаю одне: волосся в мене точнісінько таке, як було в неї, тонке і слабке, та і стрижуся я доволі коротко, тож коли прийде моя черга, шансів потрапити до раю в мене, схоже, немає жодних.
1.10 Познань, Польща, 2019
Паперовий квиток на трамвай
Впихаюся у трамвай на кінцевій разом з галасливим натовпом студентів, які, як і я, повертаються додому після цілого дня лекцій. Приглядаюся до облич: багато іноземців — певно, «Еразмус», зрештою, щойно почався новий семестр. Якийсь хлопець англійською питає, як йому купити паперовий квиток — а ніяк, хлопче, ти в урбаністичному раю, тут ніхто не їздить з паперовими квитками і тим більше не платить за них готівкою. Ми трохи говоримо, я показую, як купити квиток у застосунку. В нього вихоплюється якесь російське слово, питаю, звідки він і чи говорить російською. Він з Узбекистану, переходить зі мною на російську, схоже, так йому говорити легше. Не дуже роздумуючи, питаю у нього про Маргілан. Він родом з Ферганської долини, звісно, добре знає Маргілан. А чому я питаю?
І от я вже переповідаю незнайомій людині, яка просто хотіла купити квиток, історію своєї родини. Він схвильовано слухає, радий, що мої бабусі знайшли прихисток у його країні.
— До речі, — питає він, — а як ти зрозуміла, що я розмовляю російською? Я взагалі-то російської геть не люблю. І росіян не люблю — вони приїздять усюди ніби до себе додому. Твої бабусі — інша справа: була війна, та й вони потім одразу повернулися.
Мені стає соромно.
Він виходить раніше за мене, а я сиджу і думаю, що от зустріла незнайому людину у польському трамваї, і зі спільних тем у нас з нею — колоніальні війни і колоніальні травми.
Частина друга: Шура
2.1 Донецьк, Україна, 1960-ті
Штопані волоссям панчохи
Моя бабуся Шура штопала панчохи власним волоссям. Шов виходив тонесеньким, і геть не можна було сказати, що на панчохах колись була дірка. Я ніколи не бачила, як вона це робила, але це тому, що я знала її лише коли вона вже була старшою жінкою, і її неймовірне волосся давно стало частиною сімейної історії, як і ці оповіді про панчохи.
Шила Шура не тільки волоссям, вона і з нитками чудово давала собі раду: професійно проєктувала жіночий одяг. Вигадати і пошити вона могла що завгодно для кого завгодно. Була (подейкували) кар’єристкою, працювала у міністерстві легкої промисловості, та на роботі (казали) була непростої вдачі. Вдома, проте, годі було шукати лагіднішої особи.
З реальністю стосунки в неї були дуже особливі: вміла підняти і збити собі температуру, або змінити склад крові. Як вона це робила, не розумів ніхто. Магічний реалізм у СРСР не дуже вітався, тому згодом нею зацікавилася радянська психіатрична система. Та, на щастя, навіть директорці психіатричного відділення бувають потрібні нові гарні сукні.
2.2 Донецьк, Україна, 1970-ті
Шпильки
Шурине волосся було таким міцним і довгим, що їй зрештою довелося його відрізати, бо від ваги його і всіх заколотих у нього шпильок в неї почала постійно боліти голова.
Я думаю про неї, красиву вправну жінку у непривітному шахтарському місті, яка зранку розчісує своє довге волосся, заплітає у складну зачіску, старанно підколює десятками шпильок, поспішає на роботу, де підлеглі її трохи побоюються, сидить за своїм столом, тримає на собі вагу всього волосся і всіх заколотих у нього шпильок, тримає на собі всі свої завдання й обов’язки.
От як тій голові не розболітися?
Мала двох дітей і чоловіка. Чоловіка-шахтаря поховала, коли я була ще малою.
Випускала на волю своє дивовижне волосся нечасто: хіба що влітку, коли їздила відпочивати на море. Йшла піском до води під захоплені вигуки усього пляжу: Ой, дивіться, онде іде русалка!
2.3 Донецьк, Україна, 1942
Великі чоботи
— В німця коли працювали, я зерно молотила, — розповідає бабуся. — Мені 15 було. В мене були великі чоботи, чоловічі, я в ті чоботи зерно насипала потроху і так носила до нас додому.
Я записую її розповідь про війну на касетний магнітофон, а тоді старанно переписую все, що вона говорить, у тонкий розлінований зошит. Це моє домашнє завдання. На чергові роковини Другої Світової наша вчителька, але не історії, а російської літератури (чому ми взагалі вивчали російську літературу?), дала завдання записати спогади своїх старших родичів про війну. Про війну в Донецьку розповісти мені могла лише Шура — її родина не намагалася кудись виїхати (куди поїдеш з дітьми та худобою?), тож в її особі на мене чекало гарно приготоване домашнє завдання.
Тоді вона вперше заговорила зі мною про окупацію, яку пережила на Донеччині, і про голод. Раніше вона ніколи про це не згадувала. Між історіями для дітей і дорослими спогадами в неї в голові була проорана глибока межа, і годі було навіть проситися ту межу перетнути.
2.4 Донецьк, Україна, 1996
Великі брови
Бабуся також розповідає про свого батька, який воював. «Мой прадед прошел всю войну и дошел до Кеннингсберга», — пишу я російською у своєму шкільному творі. Слово Кенігсберг пишу з такою кількістю помилок, що вчителька його не впізнає і тому не виправляє. Про бабусю у творі я майже не згадую — вона ж не воювала. Війна тоді видається мені страшенно важкою і важливою справою, якою можуть займатися тільки чоловіки: кудись далеко їхати і щось героїчне там у далеких землях робити, когось від когось захищати у місцях, назви яких я не можу вимовити.
Мені дванадцять, і про те, що мені доведеться працювати з історичною пам’яттю й усною історією, я поки що не маю жодної гадки.
Прадіда майже не пам’ятаю, тільки його великі кудлаті брови і те, як він сильно сердився, коли малою я залазила з ногами на стіл. Брови у мене точнісінько такі, як були у нього. Сидіти на столі я полюбляю і досі, але мене вже ніхто не зганяє.
2.5 Донецьк, Україна, пізні 1990-ті
Триметрові помідори
На пенсії моя бабуся оселилася у будинку свого батька. Місце, де вона жила, називалося шахтный поселок Лидиевка, але воно вважалося частиною Донецька. Возив туди звичайний міський автобус. Від автобусної зупинки до неї додому треба було йти через шахту, де після дощу стояли чорні калюжі, узимку обведені непевним колом брудно-білого снігу.
Моя бабуся ростила городину, шахта поруч її не турбувала. Щойно вона захопилася городництвом, на подвір’ї почали з’являтися такі сорти і підвиди, подивитися на які сходилися усі сусіди. В неї були топінамбури і якісь маленькі волохаті вишні, їсти які треба було отак з їх вишневим хутром, велетенські помідори, які росли такими високими, що їх доводилося підв’язувати все вище і вище, а потім знову вище, бо дерлися в небо як навіжені, ніби планували до нього дотягнутися. Помідори на них родили здоровезні, розміром з мою підліткову голову.
Спочатку помідори виросли вищі за бабусю, і вона мусила ставати на стілець, але і цього швидко стало замало. Я все чекала, чи дійде до того, що їй доведеться залазити на драбину, аби дотягнутися до своїх помідорів.
Як підв’язати помідор, вищий за себе? Моя бабуся підв’язувала.
2.6 Донецьк, Україна, 2000
Шестиметрова низка намиста
В мене була касета «Radiohead» (піратська). На літніх шкільних канікулах я переважно нудьгувала, тинялася тихою розігрітою Лідіївкою і слухала плеєр. Знічев’я вчилася курити — цигарки тоді продавали геть усім, обмеження 18+ з’явилося коли я сама, власне, вже була 18+.
Я носила вишиванку, яку мені колись подарувала хрещена, і шість метрів кольорового намиста. Классная рубашка — говорили мені люди на вулиці. Раз у такому вигляді — вишиванка, намисто, старі джинси — мене вигнали з церкви, куди я зазирнула не так до Бога, як за якимсь своїм внутрішнім спокоєм. Для якоїсь злої жінки у хустці і довгій спідниці (все по-божому), проблемою стали навіть не мої штани чи брак хустки, а те, що через тонку, на її думку, сорочку, я бездуховно світила моїм дурним підлітковим тілом.
Шукати спокою по церквах я відтоді перестала, а вдома доплела собі до низки ще кілька метрів намиста.
Шура, коли зрозуміла, що їй потрібен Бог, до питання віри підійшла так само ґрунтовно, як великий князь київський Володимир, коли надумав хрестити Русь — обклалася усіма можливими релігійними трактатами і брошурами, від Корану до свідків Єгови і якихось зовсім дрібних сектантів, ретельно все вивчила.
Обирала собі Бога і церкву, аж поки не обрала. Зупинилася на християнській православній, майже як князь Володимир.
2.7 Донецьк, Україна, 2001
Падолист
Ще в мене в плеєрі були касети пісень моїх друзів. Ми всі тоді писали якісь вірші — різного ступеню безнадійності і відсутності таланту, але сповнені щирого підліткового радикалізму і жаги чогось нового. Ніхто з нас не знав, чим могло би стати це нове. Ідеї у нас були різні. Ми ходили на зібрання до анархістів, на читання віршів на філфак, на якісь підпільні концерти у недобудовах, купатися п’яними на кар’єр, пити каву до знайомих лесбійок з того-таки філфаку, а ще хтось у церкву. Ми пили горілку натщесерце, палили «Житан» і «Голуаз», які можна було купити лише в однієї перевіреної бабки на Критому ринку, слухали «Океан Ельзи» і читали багато закордонної літератури (у перекладі), уявляючи себе збитими із життєвого шляху, красиво і нещасливо закоханими героями усіх цих новел і романів.
Потім ми усі повиростаємо. Дехто з моїх колишніх друзів (хто виживе) допоможе росіянам будувати так звану ДНР. А поки що ми усі сиділи поруч на траві: вони грали своїх пісень, ми по черзі читали вірші.
Я читала Стуса:
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?
2.8 Познань, Польща, 17.07.2014
Лінія у небі
Того дня мені виповнювалося тридцять, а моя родина нарешті мала виїхати з уже окупованого російськими бойовиками Донецька.
Після роботи я ввімкнула телефон і подзвонила мамі запитати, як вони.
— Літак, — одразу сказала вона, — ми виїхали нормально. Ти вже бачила літак?
Якийсь час я не могла второпати, про що вона, бо виїздили вони (ледь не останнім) потягом.
Вільною від телефона рукою відкрила фейсбук — відповісти на привітання.
Вся стрічка була у новинах про збитий російськими терористами боїнг MH-17.
297 загиблих.
Пізніше прийшли якісь мої друзі, радше за інерцією, бо залишатися на самоті було нестерпно. Ми сиділи в якомусь кафе назовні і мовчки дивилися, як високо над нами у вечірньому небі малює чітку білу смугу якийсь літак, з живими людьми всередині.
2.9 Київ, Україна, 2017
Лінія на стіні
В Києві моя родина почувалася щасливою. Жили, щоправда, вп’ятьох в однокімнатній квартирі, але раділи, що вдалося винайняти хоч щось. І ще дід дуже нарікав, що Київ надто російськомовний. Проте тут всюди були українські прапори і (поки що) не було війни.
Моя бабуся ще трохи могла ходити сама, і щодня вибиралася на прогулянку у спільний коридор на поверсі. Вона вже не бачила, та і сил в неї було небагато, тож при ходінні легенько проводила пальцями вздовж стіни, щоб не збитися зі шляху і так себе трохи підтримувати. Згодом її долоня утворила на стіні довгу горизонтальну лінію витертої до бетону побілки.
Така собі траєкторія доторку, мапа однієї подорожі, вона дуже захопила мене, коли я її побачила. Хотіла сфотографувати, та потім щоразу забувала. Обов’язково зроблю це наступного разу, казала я собі. Аж поки наступного разу більше не було.
2.10 Вільнюс, Литва, 2022
Чарівна квасоля
У Вільнюсі моя родина опинилася раптово і неочікувано для себе — як і безліч інших українських родин, які весною 2022-го виїздили хто як і куди тільки міг.
— Їду за кордон, вперше у житті, уяви! — схвильовано промовила бабуся, коли я зустріла їх напівдорозі у Варшаві. — Тільки як же я буду у Литві, я ж їхньої мови не знаю?
Їй було 96, вона не бачила і вже зовсім не могла самостійно пересуватися.
У Литві, щоб розважити бабусю нагадуванням про її захоплення городництвом, моя мама купила їй спеціальну квасолину у жерстяній банці: відкупорюєш банку, додаєш туди трохи води, квасолина проростає, і ось ти вже маєш у себе в хаті найсправжнісіньку квасолю, яка росте на підвіконні і тішить усіх своїм виглядом. Так і сталося. Ця квасоля справді росла і всіх дуже тішила.
Коли я провідувала їх востаннє (коли всі ще були разом), ми жартівливо думали, чи може ця квасоля вирости високою аж до самого неба, як у тій казці — зрештою, на банці писало «magic bean».
Бабуся відійшла восени, там-таки у Литві.
Квасоля до неба так і не виросла.
Але моїй бабусі, думаю, не треба жодних чарівних бобів, щоб дістатися до неба.