Fairy Castles of Donetsk (2018; with Andrii Dostliev)

Remember how in the nineties we had cockroaches at home, and when you lit the stove the floor turned red from them? I once stole money that you were saving up for winter boots and bought Snickers bars for all my friends, and then was too scared to go home and you had to go looking for me. And remember when the two of us lugged home eight bags of apples? We laughed the whole time, it was such great fun, and everyone was still alive back then. And the time someone was shot in the courtyard. The shots woke me up and I lay there in unbearable silence. I could hear them downstairs whispering about throwing the body in a lake. “Take his legs, I said take his legs, fuck.” And then silence again. Everyone around me was asleep so nobody else heard it. I was really scared, and you weren’t there anymore to tell you about it.

Thinking about Donetsk in the nineties is like looking at the sun from deep in the water: the light shifts and disappears, blurry shadows move above your head and you don’t know if what’s approaching are fishing boats or sea monsters and dragons that have risen from their mythical depths, ready to black out the sun and eat you up.

Mythologizing a place distant in time and space, and your own experience associated with this place, isn’t something unique to us, it happens one way or another with everyone. To analyze this process more deeply, we invited friends, acquaintances, and strangers to share their personal stories about Donetsk in the ’90s, the way they remember it. Lego bricks were used to make models of the places from their stories. These models aren’t perfect representations, but they help create an emotional and material connection with the past, serving as both a symbol and a tool of that connection.

Exhibitions:

2018 Instant Time, Mystetskyi Arsenal, Kyiv, Ukraine


Площа Леніна під червоно-чорними прапорами

Це сталося десь у 90-му році. Ми щойно переїхали з квартири на Смолянці в квартиру десь поблизу Гвардійки. Якось на вихідних ми поїхали дивитися мультфільми у відеосалон, тоді це була дуже популярна послуга. Ми дивилися якісь голлівудські мультики, які показували просто в кімнаті на телевізорі. Для того, щоб дістатися до цього салону, треба було сісти на сьомий тролейбус, який їхав до площі Леніна. Кінцева зупинка називалася Гурова, від неї ще треба було по проспекту піднятися до самої площі. Біля площі проспект має такий рельєф, що коли ти піднімаєшся, то площу майже не бачиш, бо там дуже крутий підйом. Бачити площу ти починаєш лише за декілька метрів до неї, вона відкривається тобі вся одразу.

Так було і тоді, ми підіймалися, і раптом, в одну хвилину, побачили, що вся площа Леніна заповнена людьми, і ці люди тримають червоно-чорні прапори. Вся площа була в цих прапорах. Мені тоді було шість років, і я знала, що прапори бувають червоні – бо які ж ще? Інших я в своєму житті не бачила. Але ці були червоно-чорні, і це було дивно для мене. Мої батьки теж були здивовані, ми навіть зупинилися перед площею. Потім тато сказав: “А, націоналісти!” і ми одразу рушили далі.


Банк, Петро Говнов і інші уявні люди Донбасу

В середині дев’яностих, якщо ви пам’ятаєте, була грошова реформа – купони, які нічого вже не коштували, міняли на гривні. Більшість банків в Донецьку в ті часи належали так званій донецькій еліті, яка складалася з хлопців, які на той час ще не всі відклали паяльники і перевдягнули спортивні костюми. Це були хлопці, в яких було багато грошей, і вони, звісно, всі ці гроші хотіли поміняти. Але за правилами міняти можна було лише якусь конкретну суму готівки. Ясно, що не всі правила обходили цих хлопців, вони хотіли поміняти всі свої гроші, а грошей в них було багато. Тому касирам в банках доводилося вигадувати уявних громадян, які нібито приносили ці гроші, розписуватися за них, вигадувати їм імена і прізвища. В якийсь момент, на якийсь третій або четвертий день, жіночки знудилися і почали вигадувати різні кумедні імена і прізвища, щоби якось себе розважити, оськільки зміна їх часто тривала по 20 годин. Так списки поступово почали складатися переважно з різних Петрів Говнових і інших навіть менш пристойних прізвищ. Це було весело, але в якийсь момент, коли Петри Говнови досягли якоїсь критичної відмітки, жіночки були викриті керівництвом банку.

І після двадцяти годинної зміни видавання грошей працівниці були змушені сидіти і переписувати ці неймовірні талмуди з уявними людьми, вигадуючи нових, більш пристойних людей Донбасу.


Гараж дитячого мила

У нас в девяностые был полный гараж детского мыла. Я не особо знаю, как оно там завелось, но вроде бы дедушке выдали зарплату им. Тогда это частая практика была, когда каким-то товаром выдавали вместо денег. Гараж выглядел довольно стандартно – металлическая ракушка в гаражном кооперативе на окраине города. Но кроме жигуленка и старого барахла, как положено, в нем жило несколько колонн из серых коробок с детским мылом. Мы его забирали по несколько упаковок и приносили жить домой на полку в кладовку, к запасам солений, муки и старым, поеденным молью шубам. У мыла были острые края и штамп с надписью ГОСТ. Мне нравилось по ней водить пальцем, пока не смылится. Этих запасов мыла хватило на три семьи на несколько лет. Помню, как я удивилась, когда однажды оказалось, что гаражно-мыльные колонны закончились и мыло надо покупать, в моем мире оно было практически чем-то базовым и нерушимым.

Интересно, что мама про мыло совсем не смогла вспомнить, зато помнит, как каким-то образом к нам попало несколько блоков сигарет, которые тогда котировались почти как валюта, и потом ними можно было расплачиваться с разными слесарями, сантехниками, электриками.


Парк Щербакова, хот-доги в закинутому атракціоні і сумка з грошима

У меня, как и у каждого советского человека и гражданина, был друг детства по имени Леха, мы с ним еще в детском садике играли. Зиму 1990-х годов Леха, как и я, решил провести в Донецке. В отличие от меня, он был предприимчивым и занялся бизнесом – открыл бар, в котором можно было выпить чаю, водки и съесть хот-дог.

Он неудачно выбрал место и время, и открыл его зимой в заброшенном павильоне аттракциона с автомобильчиками в самых дебрях парка Щербакова. Кроме меня туда редко кто доходил, и я тоже доходил редко, а Леха каждый день там сидел и изобретал Очень Хороший Хот-дог, стараясь достичь идеала. Свои эксперименты он проводил на мне, в результате чего я толстел и радовался. (Иначе я бы и не толстел, и не радовался – есть мне было в то время как-то нечего.)

Но речь не о том и не о Лехе.

Однажды я к нему пришел и с огромным удивлением увидел человека в капюшоне. Он скромно стоял в уголке с двумя большими сумками. Леха мне сказал – вот, Энди, имеется человек, который прячется здесь от бандитов. Он уже сутки примерно прячется, и не взял бы ты его под крылышко. Я всех брал под крылышко – у меня была дурацкая любовь к случайным интеллигентам, которых я ловил пьяными по ночам в городе. Я и этого Диму (условно говоря) взял, конечно. Оказалось, что в диминых сумках – в одной деньги, а в другой поддельные документы.

Дима зарабатывал себе на жизнь тем, что брал или кредиты, или в долг у бандитов, и никогда не отдавал. Потом он переезжал в другой город, набирал там очень много кредитов, и переезжал в третий город. В Донецке он набрал, как всегда, очень много кредитов, и как раз настал такой момент, что его начали тревожить нехорошие дяди на предмет того, что не отдал бы ты, Дима, немножко денег. Ну, он и спрятался. У меня дома.

Дима платил мне сто долларов в сутки на еду. Я брал свой хипповский рюкзак, шел в магазин Maxim (это был тогда самый модный магазин), отдавал сто долларов, хипповский рюкзак, и говорил – наполните мне его пищей и напитками! В магазине меня знали и радовались мне еще со входа. Сто долларов – это тогда было очень много, и на них можно было купить много разных напитков разных стран. Эти напитки мы выпивали с моими друзьями-художничками, которые набивались в нашу квартиру. (Дима их первое время очень боялся, сидел в капюшоне и прятал глаза за черными стеклами очков, но потом привык и втянулся).

Так я счастливо прожил зиму 1990-х годов, самых ранних, аж до весны, когда однажды Дима сказал – о, меня нашли! (Я кстати так и не знаю, как он это понял, может, в окно увидел?) В общем, Дима из моей жизни исчез, купив на прощанье пару картин и оставив некоторое количество денег.

Я так решил, что его убили. Но нет, оказывается – как мне потом рассказали – он слинял в Прибалтику по немецким документам. Сейчас он живет в Германии добропорядочным бюргером.

Лехин бар досуществовал до весны. Потом к нему пришли и сделали предложение, которое он бы и рад принять, но оплатить не мог, так что его бизнес совсем зачах.


Проспект Гурова, кафе “Башня” і шість таблеток Тарена

Десь у дев’яностому – дев’яносто першому році це почалося. В Донецьку було таке місце – кафе “Башня”. Це був такий центр всесвіту, тому що коли тобі було нічого робити, ти просто йшов туди і сидів. Це було відкрите кафе, можна було пити каву по-турецьки. Там був такий Сергій, хазяїн, він варив добру каву. А можна було й нічого не брати, просто сидіти – ніхто не заважав. Там усі зустрічалися. Я там провів, мабуть, кілька років. Познайомився з усіма – і з ким хотів, і з ким не хотів.

Мій распорядок дня був такий: у нас був гурт, з яким ми грали, була репетиція, потім ми йшли “на Башню”, потім на бульвар, потім вночі випивали десь дві-три пляшки горілки. Це дуже просте життя.

Потім трапилась історія, коли я втратив весь свій фосфор. Я зустрів свого друга, якого кликали “Термінатор” (але це інша історія, чому). Ми зустрілись, і в нього був Тарен. Це частина військової аптечки – якщо пам’ятає, були такі, і там шість таблеток цього Тарена. Я такий – о, це добре, по три! І ми вже розділили, і в нас вже було якесь вино чи ще щось запити, але тут як з-під землі взявся ще один хлопець – о, у вас Тарен! Давайте діліться. Ми такі – окей! Дали йому по одній таблетці. Тобто ми випили по дві.

За півгодини після цього я казав – слава Боже, що не по три! Тому що це був найгірший експірієнс в моєму житті. Я не можу навіть це пояснити і описати. Якщо пам’ятаєте, у Сальвадора Далі є така картина – такий чоловік, з якого висуваються як шухляди, тобто він весь состоїть з шухляд, в нього з грудей шухляди, все. Тобто я ходив такий, в мене ноги – тут, руки – тут, а живіт десь за два метри від ніг. А голови немає! Це було десь години з три, це було дуже важко. Це мабуть краще, ніж померти від фосфорного отруєння, але гірше, ніж все інше. Це було страхітливе щось.

З тих часів я ніколи більше не їв Тарен. А всі ці люди померли. А цей хлопець, хоч він і був Термінатор, теж помер.